О сайте
Предметы
Библиотека
Переводчик онлайн
Словари
Платные работы
Сочинения
Сочинения
Заказать работу
Купить готовую работу
Карта сайта
обратная связь

Copyright © 5ka.ru
2004-г.


База платных работ / Литература

Епітети в мовознавчій літературі.Епітети в романі Л. Костенко „Маруся Чурай”.

Чтобы приобрести эту работу – пишите на Email автора работы и покупайте работу напрямую у автора.
Для защиты от спама в электронном адресе автора знак "@" заменён на [собака]

Название Епітети в мовознавчій літературі.Епітети в романі Л. Костенко „Маруся Чурай”.
Тип работы Курсовая
Автор Лукач Эндорфина Михайловна
Размер 45 стр.
Цена 100 грн.
Дополнительная информация Дана робота є фундаментальним науковим дослідженням з вибраної тематики. Захищена на оцінку \"відмінно\" в Ужгородському національному університеті. Автора роботи вигідно вирізняє виражений стиль, чіткість і точність аналізу і доступний виклад матеріалу.
Дата работы 31.03.2009
Email автора endorfina[собака]yandex.ru
Скачать Скачать Документ Word
                                     ЗМІСТ

   Вступ………………………………………………………………..…..…….3

   1. Епітети в мовознавчій літературі……………………..…………….…....7

     1. Загальні характеристики епітетів………………………...…….….….7

     2. Лексико-семантичні групи епітетів…………………………………..10

     3. Граматичне вираження епітетів………………………………………21

   2. Епітети в романі Л. Костенко „Маруся Чурай”……………...………….33

   Висновок...........................................................................................................41

   Список використаної
   літератури....................................................................45

                                     ВСТУП

   Епі*тет (грец. epitheton — прикладка) — один із основних тропів поетичного
   мовлення, призначений підкреслювати характерну рису, визначальну якість
   певного предмета або явища і, потрапивши в нове семантичне поле,
   збагачувати це поле новим емоційним чи смисловим нюансом [10].

   Епітет - образне означення, влучна характеристика особи, предмета або
   явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: сонце
   золоте; ясні зорі; тихі води [14].

   Як епітет переважно вживаються прикметники (Д. Чередниченко: «Покличу тебе
   до зеленого шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні значення на
   основні, чим вони різняться від звичайних означень («зелений листок»).
   Крім оригінальних епітетів, винайдених автором (Олег Ольжич: «скам'янілі
   дні»), у художніх творах з'являються і постійні епітети або літературного
   походження (Я. Щоголів «сонце золоте»), або фольклорного («ясні зорі, тихі
   води»), надмірна присутність яких шкодить естетичній якості таких творів.

   У ролі епітета можуть бути й інші частини мови, зокрема іменник (Ю. Липа
   «...світ — жіночість незрівнянна»), зумовлюючи процес метафоризації
   епітета.

   Епітет (додаток) — це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який
   називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. В популярній
   на початку століття «Теорії словесності» О. Шалигіна цей термін визначався
   так: «Одним з найдійовіших засобів посилення картинності й емоційності
   мовлення є епітет. Так називається слово або декілька слів, які додаються
   до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в
   предметі одну з його ознак — саме ту, яку в даному випадку важливо
   висунути на передній план, свого роду привернути до неї особливу увагу
   читача» [15].

   Наприклад: «Здригнувся чорнокнижник: жовту п'ясть підніс корчійним
   порухом, але рука упала. Все кругом завмерло. Нерушна і безмовна ждала
   діва. Ще мить — і закрутився дикий вихор навколо гостя темного, а постать
   його рідіти бистро почала в свистючім вирі вітровім — і враз розстала.
   Вихор зник. Глибока тиша» (М. Зеров).

   Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, підкреслюючи
   в такий спосіб його протиставленість логічному означенню предмета,
   завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про
   предмет, про який ідеться. Проте, на відміну від логічного, поетичне
   означення не має на меті вказати на такі ознаки предмета, які могли б
   відокремити його в нашому уявленні від інших, подібних до нього предметів
   [10].

   Наприклад, О. Потебня писав: «Якщо є два Дони, великий і малий (Донець), а
   мається на увазі лише перший, то епітет „великий", необхідний для ясності,
   буде „прозаїчним" (тобто в традиційному слововжитку — логічним
   означенням). Поетичний епітет не потрібен для точності, він відзначає
   певні типові, характерні властивості предметів, здійснює не усунення з
   думки видів, що не містять у собі ознаки, ним виділеної, а заміщення
   конкретним способом одного з багатьох непевних».

   Б. Томашевський пояснював протиставленість поетичного і логічного
   означення на такому прикладі: «Сполучення „сірий вовк" та „сіра кобила" не
   рівноцінні. Визначення „сірий" стосовно кобили безсумнівно логічне, тому
   що, кажучи „сіра кобила", ми відрізняємо дану масть від інших, як,
   наприклад: булана кобила, ворона кобила і т. д. Визначення „сірий"
   стосовно вовка (казковий сірий вовк) не виступає як логічне, оскільки не
   для того кажуть „сірий вовк", щоб відрізнити його від вовка якоїсь іншої
   масті. Це взагалі вовк, і слово „сірий" лише підкреслює узвичаєний і
   типовий колір вовчої шерсті».

   Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який
   ідеться, можна назвати характерологічним або пояснювальним  [10].  Епітет
   інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі
   епітети можна назвати посилювальними. Наприклад: «вечір стальовий» (М.
   Рильський), «з неба бризки злотозоряні» (Т. Осьмачка), «Прокинеться
   кривава зрада, // і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк).

    Особливу групу становлять так звані прикрашальні епітети [10]. «Ці
   прикрашальні епітети, — писав Б. Томашевський, — з'являються в
   літературних школах певного напряму. Прикрашальні епітети не мотивовані в
   реалістичному стилі, але в романтичному і класичному стилях, що передували
   йому, прикрашальні епітети були в широкому вжитку. Слово без епітета, один
   лише іменник вважався „непоетичним", за винятком порівняно вузького кола
   слів, де існували поетичні синоніми звичайних слів (наприклад „вуста" при
   наявності синоніма „рот"). Але взагалі саме по собі слово вважалося
   недостатньо поетичним, потрібно було його піднести й головним засобом для
   цього було додання слову епітета. Тому коли говорять: „швидка хвиля",
   „державний орел", то головне завдання тут — надати словам хвиля, орел
   поетичного колориту, перевести їх тим самим з розряду слів звичайної
   прозаїчної мови в ряд поетичний. У реалістичний період падає взагалі чітке
   розмежування слів поетичного та непоетичного вжитку (саме слів, а не
   понять). Ця різниця між поетичним та непоетичним виразом одного й того ж
   поняття падає, відповідно — падає й потреба піднесення слова до вищого
   рангу, надання слову якогось особливого забарвлення високого плану».

   За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та
   контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є
   постійний епітет [14].

   Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення
   предмета, закріплюючись за ним постійно, в межах певного художнього стилю.
   Наприклад, у фольклорній поезії, якщо згадується степ, то він майже завжди
   — широкий, море — синє, вітер — буйний, гай — зелений, орел — сизокрилий і
   т. д. Постійний епітет відрізняється тим, що виділяє характерну рису не
   даного, конкретного предмета, того, про який ідеться «саме зараз» і «саме
   тут», а предмета взагалі, безвідносно до особливостей контексту, у якому
   про нього згадується. Постійний епітет при цьому вказує на таку характерну
   рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш
   сталою, свого роду ідеальною. Явище постійного епітета властиве не лише
   фольклорній поезії. Стале коло поетичних означень тих чи інших предметів
   значною мірою притаманне поетам-класицистам і романтикам. Характеризуючи в
   цьому зв'язку приклади епітетів, які наводить у своїй «Риториці» М.
   Ломоносов, В. Жирмунський зауважував, що «всі вони належать до традиційних
   у тогочасній європейській поезії сполучень, при цьому поетичне означення
   вказує на типову (ідеальну) ознаку поняття, яке визначається... В поезії
   класичного стилю існувало певне коло традиційних, канонізованих означень,
   таких, що умовно виділяли типову, ідеальну рису предмета. Аналогічні
   приклади зустрічаються у великій кількості в англійських поетів XVIII ст.
   Вони знайомі нам також з російської поезії XVIII і початку XIX ст. Багато
   із епітетів такого роду мають інтернаціональний характер». Певне коло
   поетичних, найулюбленіших епітетів може характеризувати не лише той чи
   інший художній стиль, а й творчість окремо взятих письменників.

   Поряд з постійними на межі XVIII—XIX століть у широкий вжиток входять
   контекстуально-авторські епітети [14]. Контекстуально-авторським
   називається епітет, який виділяє не постійну — супровідну, канонізовану в
   межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку
   рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому
   конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується.
   Контекстуально-авторський — це епітет, що є переважною прикметою
   реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності
   висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі
   самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими
   даний предмет згадується. Наприклад: «Проса покошено. Спустіло тихе поле.
   Холодні дні з високою блакиттю. Не повернуть минулого ніколи: Воно пройшло
   і вже здається миттю!» (М. Рильський).

   Епітет належить до найуживаніших поетичних прийомів [15]. За відомим
   висловом О. Веселовського, «історія епітета є історією поетичного стилю в
   скороченому виданні», оскільки, як коментує В. Жирмунський, «епітет
   виділяє в певному понятті „суттєву" ознаку, а вибір „суттєвої" ознаки
   серед „несуттєвих" у свою чергу характеризує поетичне уявлення епохи та
   письменника». «Як майстер пензля, — пише М. Рибнікова, — тяжіє до певних
   фарб та ліній, так художник слова тяжіє до певних епітетів. І ось цими
   епітетами для читача визначається тоді не стільки світ (творця), скільки
   сам творець цього світу, поет. Міра суб'єктивності письменника найбільш
   відчутна, коли аналізуються його епітети».

                       1. ЕПІТЕТИ В МОВОЗНАВЧІЙ ЛІТЕРАТУРІ

                       1. ЗАГАЛЬНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЕПІТЕТІВ

   Епітет (epitheton - прикладка) належить до загальновідомих словесних
   художніх засобів. Це художнє, образне означення, що підкреслює характерну
   рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії.

   "Етимологічний словник української мови" подає етимологію слова епітет від
   грецького виразу "epitheton onoma", що означало "додане ім'я". Воно мало
   первісне значення epithehos — "доданий; захоплений, запозичений, штучний,
   пов'язаний з дієсловами кладу, додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для
   семантики епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак
   існуючих, неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим, власне, і
   зумовлюється його тропеїчна суть. На неї вказують визначення видів епітета
   в "Словаре лингвистических терминов" О.С. Ахматової як образних означень:
   епітет прикрашальний, пояснювальний, декоративний, перенесений, постійний,
   тавтологічний.

   Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у лексикології - при
   вивченні слів, що називають ознаки за кольором, формою, властивістю
   (білий, рожевий, великий, душевний), у морфології - при вивченні
   прикметників і прислівників (прекрасний - прекрасно, чудесний - чудесно,
   сумний - сумно); у синтаксисі - при вивченні означень (гірка доля, далека
   дорога), прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин способу
   дії (сумовито зітхає, радо зустріли). І тільки риторика дає глибокі і
   повні знання про епітет, бо, включаючи всі попередні види знань,
   узагальнює їх та розкриває роль і значення епітетів як словесних засобів
   образності у художньому тексті.

   Епітет є давнім образним засобом мови.

   О. Веселовський зазначав, що "історія епітета є історією поетичного
   стилю... І не тільки стилю, а й поетичної свідомості : ціла історія смаку
   і стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до видіння поняття
   прекрасного".

   Літературна мова у її художній формі фіксує постійні епітети упродовж усіх
   етапів розвитку літератури, її стильових напрямів. Естетико-стильовий
   період української літератури початку XX ст. можна взагалі умовно назвати
   епітетним, настільки широко користувались ним українські неоромантики,
   символісти та й неокласики. Показовими з цього погляду є поетичні
   свідчення самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара, про якого Юрій Шевельов
   пише як про видатного символіста, але такого, що неокласичне в ньому
   зовнішнє і поверхове, навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а
   органічне, суттєве - "це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об'єктивного
   й суб'єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані
   символістичного світогляду й стилю". М. Драй-Хмара вважав, що його
   світосприймання не вкладається в раціоналістичні приписи класицизму, воно
   нескуте, таке, що викликає епітети і вони уроджуються "як напасть".
   Наприклад:

                          Я світ увесь сприймаю оком,

                             Бо лінію і цвіт люблю,

                 Борола промінні глибоко урізались в ріллю мою.

                          Люблю слова ще повнодзвонні,

                            Як мед пахучі та п'янкі.

              Слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки.

                         Епітет серед них - як напасть:

                           Уродиться, де й не чекав,

                І тільки ямби та анапест потроху бережуть устав.

                                (М. Драй-Хмара)

   Про те, яке місце займає в поетичній мові епітет і якого значення надають
   йому поети, свідчить і "поетичне” визначення епітета, яке знаходимо у
   вірші Максима Рильського "Поетичне мистецтво" :

                           Лише дійшовши схилу віку,

                               Поезію я зрозумів,

                            Як простоту таку велику,

                           Таке єднання точних слів,

                            Коли ні марній позолоті,

                           Ні всяким викрутам тонким

                            Немає місця, як підлоті,

                            У серці чистім і палкім,

                            Коли епітет б'є стрілою

                           У саму  щонайглибшу суть,

                              Коли дорогою прямою

                             Тебе метафори ведуть,

                            Коли зринає порівняння,

                           Як з моря синього дельфін.

   Таким чином, уявлення про епітет як образне означення доповнюється ще й
   такою рисою, як найглибше, найсуттєвіше, що наближає нас до істини,
   означення. Мистецькі напрямки, що охоплювали своїми течіями українські,
   культурно-мистецькі сфери, надавали великий простір митцям переживати
   реальний світ у собі й передавати його через своє суб'єктивне сприймання
   конкретних форм вічно мінливої матеріальної субстанції. Мистецтво
   покликане виражати свідомість людини, її внутрішні переживання, ритм життя
   і силу динамізму. Тому той арсенал мовних виражальних засобів, що був
   успадкований від попередніх епох, підлягає значній трансформації та
   модифікації. Це відобразилося на багатьох традиційних образних засобах і
   особливо помітно на епітеті. Його семантична еволюція значно розширила
   образні функції в тексті, семантичні поля дистрибутів, лексико-граматичні
   моделі вираження.

   Епітет формується як образний естетично маркований атрибут, що на
   лексичному і граматичному рівнях мас образно-означальне наповнення, свою
   формально-граматичну структуру (епітет-дистрибут) і відповідає на питання
   граматичного означення який? як?

                     1.2. ЛЕКСИКО-СЕМАНТИЧНІ ГРУПИ ЕПІТЕТІВ

   Історична пам'ять народу відобразила у словах і виразах параметри ознак
   життя етносу і закріпила їх як еталони. Тому наявність таких епітетних
   сполук в індивідуальній творчості письменника або їхніх художніх
   модифікацій завжди є свідченням фольклорного струменя в тій творчості.

   У народній пісні весь денотатний простір майже завжди має свої атрибути, у
   мовному вираженні - епітетні : білий світ, битий шлях, буйний вітер; білі
   руки, біле  личко, вірная дружинонька; гірка доля; край далекий; кінь
   вороненький; сивий голуб; козак молоденький; чорнії брови, карії очі;
   дрібні сльози, чужі люди, степ широкий, чисте поле, синє море, ясне сонце,
   темна пічка, золотий вінець, срібне весельце тощо. Такі епітети називають
   традиційними, фольклорними, постійними. За зовнішньою простотою,
   очевидністю семантики криється узагальнений віками зміст ознак, що
   перетворює їх на образи-символи певних емоцій, точних оцінок.

   Традиційно літературними для української поетики є епітети золотий та
   срібний, приклади майстерного використання яких знаходимо ще в "Слові про
   похід Ігорев". У "Слові..." епітети золотий, срібний та їх номінації
   трапляються у таких виразах: золоте стремено, срібне ратище, золоті
   шоломи, отчий золотий стіл, в теремі

   золотоверхім, ізронив золоте слово, моїй сріберній сивині, злетіли з
   отчого стола злотого, отчий золотий стіл, постерегти; вступіте, господарі,
   в золоті стремена. Сула не тече струменями срібними; золоченими стрілами.

   У поетичній мові зливається "смисл" з відчуттями, чуттєвим сприйманням. І
   ця єдність "смислу" і відчуття в поезії породжує об'єкти, замкнені на
   собі, на відміну від практичної мови, де знаки мають своїх референтів. У
   поетичній мові знак є більшим об'єктом, тим, на що дивляться, звертають
   увагу, сприймають, а не посередником, через який дивляться на світ, як це
   властиво практичній мові. Поетична мова замість того, щоб бути тільки
   засобом пізнання дійсності, сама стає предметом, матеріалом такого
   пізнання, тобто ставить акцент на собі, на повідомленні, а не на
   референції. І як результат злиття смислу і відчуттів, замкненості на собі
   поетична мова має змогу будувати вигаданий, уявннй, іноді фантастичній
   світ. Саме такою є поетична мова Олександра Олеся, часто орієнтована на
   саму себе, поетичну уяву краси. Не дивно, що найпродуктивнішими у нього є
   епітети золотий і срібний як виразники символічних кольорів казковості,
   зображальні знаки:

                       Ах, скільки струн в душі дзвенить!

                        Ах, скільки срібних мрій літає!

                 Полилась по срібній ночі срібна пісня солов'я;

                Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ співає?

                 Налагодь струни золоті: бенкет весна справляє;

             Твої очі - срібна річка з таємничим царством казок...;

                       Срібні акорди, що з серця знялись;

              Колений ніжний рух сердечний в пісню срібну переллю;

                   Вийди! Ще срібні шати зоряна ніч не зніма;

            Ти не дивуйся, що гаснуть зорі, як зійде ранок золотий;

                        О моя Русалко з срібними речами;

             І в небі жайворон співа, мов струмінь з срібною водою;

   Вітер віє, віє, мліє, навіває срібні сни, навіває злотні мрії, чеше кучері
                                     весни;

                І поллються з моря звуки, паче з арфи  золотої;

                 Вишиває осінь на канві зеленій золоті квітки.

   Наприклад, в поезії Лесі Українки так актуалізуються епітети  срібний,
   золотий: злотисті мрії, злотиста квітка, срібні блискавиці, пісні
   соловейкові дзвінко-сріблисті, весна золота,  золоті зорі;

   Щоб геть але під срібнії зорі полинути співом дзвінким...;

   Певно, це країна світла та злотистої блакиті;

   Править хтось малим човенцем — в'ється стежечка злотиста.

   Це поетичні номінації символічно-зображальної метафорики, в яких
   прикметник срібний став епітетом на  семантичному зміщенні ознаки кольору
   металу срібла плюс дієслівної ознаки (мерехтить, міниться), срібний місяць
   срібна хвиля, срібна вода, срібний цвіт, срібні шати.

   Окрему групу становлять номінації з епітетом срібний на семантичному
   зміщенні ознаки за звуком (звучання срібла, переливчасті звуки, у М.
   Коцюбинського - спів жайворонків: струже срібні дошки, сіє регіт на дрібне
   сито), в результаті чого формується акустичний образ: срібна пісня, срібні
   струпи, срібний сміх, срібні акорди, срібні речі.

   І ще одну групу поетичних номінацій можна виділити з епітетом срібний, що
   має символічну, казкову семантику: срібні мрії, срібні сни.

   Поетичний епітет золотий має дві грані розвитку образності: "то
   узгоджується з уявленням" про реальний предмет (пінний метал), то
   "береться з нового спостереження над явищем і не має нічого спільного з
   етимологією визначуваного слова". Він має найповнішу парадигму і виступає
   не лише з семантикою кольору, а й має метафоричне значення вартісності,
   високості, позитивної емоційної оцінки, чистоти, довершеності й
   вишуканості вияву певних ознак. Тому в ліричних поезіях часто зустрічаємо:
   золоті краї, лани золоті, квітка золота, сонце золоте, небо золоте, хмарка
   золота, вина золоті, день золотий, золоте серце, мрії золоті, дитинство
   золоте, золота рибка, схід золотий, струпи золоті, у вогні золотім, в
   золотих словах, золоте крило і навіть золоті вуста. Наприклад: Засміється
   сонце в небі золотому і його проміння не спинить нікому. Хтось ударив без
   жалю по серці моїм, і забилося серце в вогні золотім (О. Олесь).

   Надзвичайно широкі стилістичні можливості епітета золотий реалізує у своїй
   поезії В.Сосюра. Ним він не тільки передає колір, вартісність домінантів,
   а й своє лірично-романтичне уявлення про світ: золотий липень, золотий
   вечір, золотий Донець, золотий огонь, золота берізка, золоті очі, золоте
   ридання, золотий завод, золоті човни.

   У поезіях І. Драча зустрічаємо: золотооке сонце, золота оскома осені,
   золоті вулкани лип, сонце в золотому капелюшку, а в сонці хмара — золота
   крисаня.

   Кольористичні епітети. Використання колористичних епітетів в українському
   поетичному мовленні є традиційною рисою української літературної мови усіх
   етапів розвитку: "кольори у поетів — суть душі" (А. Бєлий).

   Лексеми зі значенням кольору є, як правило, полісемантичними. Вони здатні
   розвивати переносні значення, в яких виникають образи, і окремі з них
   закріплювати як символічні. Семантичний обсяг лексеми кольору визначається
   кількістю назв предметів, що є носіями такого кольору, і становить її
   парадигму. Якщо врахувати, що під впливом асоціації відбуваються
   розширення, зміщення, переноси значень, то доводиться визнати, що
   парадигми кольористичних словосполучень також є змінними і на реальну
   парадигму, що відображає кольорові ознаки реального світу (зелена трава,
   зелене листя) нашаровується переносна, образна (зелена молодь, зелені
   думки, зелені надії). У поетичній мові, використовуючи функції естетичного
   впливу, лексеми кольору є емоційно наповненими, зі смисловим і  естетичним
   прирощенням і від того експресивними.

   Наприклад: Тут тобі не ходити, білого тіла не в'ялити, жовтої  кості не
   млоїти, чорної крові не спивати, віку не вкоротити (Леся Українка).

   Лексико-семантична категорія кольору в сучасній українській мові має два
   шари слів: слова першого порядку, наприклад: білий, червоний, зелений,
   жовтий, сизий, синій, сірий, чорний, які становлять основу, або ядро,
   всієї категорії; слова другого порядку, такі як: білявий, білястий,
   червонястий, кремовий, крейдяний, лляний, пурпуровий, калиновий,
   кармазиновий, цеглястий, салатовий, землистий, які семантичне об'єднуються
   навколо перших.

   У народних піснях епітет зелений, маючи реальне предметно-візуальне
   значення кольору, називаючи усталену фарбу природи, набув і символічного
   значення оновлення життя, молодості, свіжості, сили, символізуючи надію і
   радість. Наприклад, у поезіях О. Олеся, крім традиційних пісенних
   дистрибутів земля, ліс, гай, трава, луг, дерево, гори, епітет зелений має
   і метафоричний дистрибут казка - символ ідеальної краси і єднання поета з
   природою.

   Наприклад: Тихо на кобзі зеленій шумить. Країно див! Далека мріє, зелена
   казко серед див  (О.Олесь).

   Про символічний характер епітета зелений у поезії О. Олеся можна судити й
   з прикладу контрастного його використання як антитези до епітета мертвий.

   Наприклад: Ідіть із мертвої пустелі є краї зелені і веселі  (О.Олесь).

   Аналогічне використання цього епітета є і в поезії Є. Маланюка. Наприклад:
   Скитський степ збудиться, зітхне, і буйна тирса зеленим морем знову
   проросте, і побіжать зелені хвилі (Є. Маланюк).

   У взаємодії з іншими поетичними засобами колір у художньому тексті рідко
   збігається з об'єктивною кольоровою ознакою реалії, тобто має своїм
   значенням тільки ознаку кольорового спектра. Частіше колір "живе" в
   кольористичному образі, що формується не лише значенням кольору, а й
   іншими лексемами тропеїчних функцій, використання яких залежить від
   художньої мети, суб'єктивних уподобань автора, від індивідуального
   осмислення кольорів. Так виникає художній колір, тобто кольористичний
   епітет. Важливу роль відіграє і денотат - носій кольору, можливості його
   асоціацій з іншими денотатами - носіями інших кольорів. На перехресті
   асоціацій творяться кольористичні епітети-метафори: білий шум, білий крик,
   білий біль. Мотив ніжності простежується і в поетичних образках з епітетом
   білий, в яких зливаються і об'єктивна ознака білого кольору, і суб'єктивне
   переживання від споглядання його.

   Наприклад: Ранок, в яблунях розквітлих тоне все село... Білий цвіт —як
   сніг на горах, як твоє чоло! (О. Олесь);

   А сад вирує в хуртовині цвіту, бушує біла буря пелюстків (Є. Маланюк);

   І снилися мені все білі сни: на сріблі сяяли ясні самоцвіти, стелилися
   незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба -
   білі, непрозорі — І клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне
   намисто з кришталю грає і рихтить усюди... Я спала. Дихали так білі вільно
   груди (Леся Українка).

   На змалюванні реалії у поетичному тексті проектується семантика думок і
   почуттів, і тоді для повного розуміння образності кольористичного епітета
   необхідний ширший контекст, а то й увесь твір. Традиційно (з часів
   Платона) білий колір є (крім його спектрального значення) символом краси і
   ніжності, найсвітліших почуттів,

   найблагородніших дум та діянь.

   Наприклад: Крізь пилюку, по багнюці, в холод і завію прийде чистою до тебе
   біла моя мрія (В. Симоненко).

   Символіка білого кольору побудована на протиставленні чорному кольору.
   Наприклад: Чорні від страждання мої  ночі, білі від скорботи мої дні впали
   у твої свавільні очі, жадібні, глибокі і чудні (В. Симоненко).

   Чорний ніж впаде на  білі руки моєї матері, коханої моєї шовковим трауром

   (І. Драч).

   Основне символічне значення чорного кольору як траурного наклало відбиток
   на емоційно-психологічне сприйняття всього того, що має чорний колір, його
   відтінки та процеси, що призводять до потемніння. Чорний колір вважається
   символом злих сил, нещастя, трагізму.

   Ольга Кобилянська писала до "короля селянської душі" Василя Стефаника:
   "Стискаю міцно Вашу руку, котра так сильно малює двома барвами. Чорною і
   тою, що її лілія носить...".

   Чорно-біла графіка є глибоко символічною: трагізм життя і світлий промінь
   людської душі. Ця символіка є органічною як для українського фольклору,
   так і для традиційної поетики, а потім українського модерну. Постійний
   кольористичний епітет чорний виходить з кола своїх традиційних символічних
   сполучень на позначення ознак реалій (чорна земля, чорний ворон, чорна
   безодня, чорна ніч, чорна хмара) і творить нові сполучення з пейоративною
   семантикою (чорний смуток, чорний сум, чорні дні, чорні літа, чорні
   негоди, чорні думи).

   Наприклад: Крячуть чорні дні і ночі, все недобре щось віщують, рвуть,
   клюють розбите серце. Чорним круком чорну вістку із чужини хтось приніс.
   Падала промінням на холодні груди, проганяла думу чорну, навісну 
   (О.Олесь).

   Варто зауважити, що символу чорний підпорядковується весь мікроконтекст:
   чорні дні і ночі крячуть (як чорний ворон), віщують недобре, рвуть, клюють
   розбите серце. Аналогічний кольористичний символ у М. Коцюбинського :

   Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами,
   котяться туманом. І чуєш коло себе тихе ридання, немов над умерлим (М.
   Коцюбинський).

   Як символ світання (природного і соціального), сподівань і надії, а з ними
   і кращого життя, використовується в поезії епітет рожевий: рожева весна,
   рожевий ранок, рожевий сон, рожеве світло, рожеві думки, рожеві мрії,
   рожевий схід.

   Наприклад: Прийми мене, весно рожева, слугою твоєї краси; А вітер теплий
   полудневий шепоче щось крізь сон рожевий  (О. Олесь).

   Мріють крилами з туману лебеді рожеві, сиплють ночі у лимани зорі
   сургучеві (В. Симоненко).

   Я чекав тебе з хмари рожевої ніжної, із ранкових туманів, з небесних
   октав, коли думи збігалися з мли  бездоріжної і незвіданий смуток за душу
   смоктав (В. Симоненко).

   По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували  мережки... (Леся
   Українка).

   Синій колір належить до опоетизованих і романтиками, і символістами. Це
   колір неба, води, повггря, квітів, очей, тобто тих реалій, що часто стають
   предметом образного мовотворення. Понятійну групу синього кольору
   складають:

   лексеми синій, голубий, небесний, бузковий, фіалковий.

   Наприклад: І ходив-блукав до ночі синім степом без доріг (О. Олесь).

   На цямру монастирської кринички схилила осінь грона горобин. Сюди колись
   приходили чернички, блакитну  воду брали із глибин. (Л. Костенко);

   Ти ідеш крізь синю прохолоду, підійнявши місяць на плечі (В. Симоненко).

   У поезіях І. Драча слова синій, голубий, блакитний мають широке тлумачення
   позитивної оцінки: легкий, ніжний, добрий, лагідний, сумний; тривожні:
   сині ноти, синій хист, синій крик, синій жаль світився в її очах, сон
   голубий, голубі пучки, блакитні пригорщі, блакитний музичний вітер. 

   Епітет фіалковий набув ознаки "імпресіоністичний", тому що цим кольором
   щедро користувалися художники-імпресіоністи. В поезії він вживається
   рідко: Тихо люстри-самоцвіти фіалкову сутінь ллють (О. Олесь).

   У значенні "очі  кольору фіалок" вжито іменник фіалки, в результаті виник
   компресований епітетний образ.

   Наприклад: Не умруть твої фіалки, доки  я тебе люблю. Очі любої русалки в
   душу дивляться мою (О. Олесь).

   У понятійне поле сірого кольору як проміжного між чорним і білим входить
   кілька кольористичних лексем, серед яких основні сірий, сивий, сизий. Слід
   зазначити, що хоча слово сизий у практичній мові майже не вживається, в
   українському фольклорі воно є постійним епітетом, як правило, тільки до
   слів голуб, голубка (сизий голуб, сиза голубка). Це слово переноситься на
   кольористичні ознаки інших реалій і є досить продуктивним епітетом: сизі
   орлиці, сизі гори,  сизі отари хмар, сиза мла, сизі хмари, сизий дим.

   Наприклад: Ліворуч - сиза казка ночі, чиїсь ласкаві, цілені очі (О. 
   Олесь).

   У поезії І. Драча: сиза земля, сиза пам'ять, сиві муки, скорботи сизий
   крик, сизі птиці чекання, сизий вітер,  сиза тиша.

   Системний характер кольористичних епітетів виявляється в опозиційному
   протиставленні слів, що означають основні частини (компоненти) загального
   кольорового спектра. Можна виділити такі чотири групи лексем
   кольористичної семантики:

   1. Слова на позначення ознак "гарячого" спектра. Це словосполучення з
   кольористичними епітетами: червона кров, сонце, як серце, криваве, потоком
   вогняним, рожевий схід, на крилах золотих, злота пряжа, злотисті блики, 
   бурштинове пиво, пожовклий лист, жовті піски, вогняні вії, іскри палкі.

   2. Слова, що використовуються на позначення прохолодного спектра. Це
   кольорнстичні словосполучення на зразок: синє море, блакитне небо,
   фіалкова сутінь, ясно-зелене дно, синьоокі квіти, музика гір блакитнооких.

   3. Ахроматичні позначення типу: голубки білокрилі, руки сніжнобілі, ночі
   сріблясто-блакитні, срібно-білі крила, сизі орлиці, озера срібководні,
   зелено-срібна ковила, сірі скелі тощо,. До цього типу можна віднести назви
   спільної кольорової ознаки (синтезовані) кольору стобарвні,
   райдужно-веселі мрії тощо.

   4. Поетичні словосполучення з семантикою світлопозначень: день блискучий,
   листя прозоре, променистий вінок, світлий храм, у щасті чистім та
   аналогічні: Голубіє земля, оповита прозорим серпанком (О. Ольжич).

   Епітети внутрішньопсихологічного сприймання. Це епітети, що передають
   відчування ліричного героя, особисті чи суспільні, пережиті ним, що
   переплітаються з настроями природи або суголосно, або контрастно. На думку
   М.  Грушевського, "форма, в котрій вилиті сі ліричні настрої, значно
   артистичніша, тонша і музикальніша".

   До епітетів, що відображають внутрішні ознаки і властивості предметного
   світу або такі, що уявно "приписуються" природі, речам, предметам,
   належать слова: бездушний, безсилий, безславний, безсмертний,
   безпам'ятний, безцінний, безщасний, бентежний, бідний, блаженний, буйний,
   грішний, величний, веселий, всесильний, вогняний, гарячий, гіркий,
   глибокий, глухий, гнівний, голодний, гордий, дивний, дикий, добрий,
   дорогий, жалібний, живий, журливий, звірячий, злий, кам'яний, крижаний,
   крилатий, колючий, коханий, ласкавий, легкий, лукавий, любий, лютий,
   мертвий, милий, могутній, мовчазний, молодий, невтішний, незабутній,
   незайманий, неземний, незнаний, несамовитий, нещадний, ніжний, німий,
   невмирущий, нечуваний, отруйний, палкий, пекельний, пекучий, печальний,
   пишний, побідний, порожній, похмурий, прекрасний, проклятий, променистий,
   прудкокрилий, п'яний, радісний, рідний, розкішний, розпачливий, рясний,
   самотній, світовий, святий, скажений, сліпий, смертельний, солодкий,
   сонний, співочий, страшний, сумний, таємний, теплий, терновий, тяжкий,
   хворий, холодний, чарівний, чудесний, чудовий, чудовний,

   шалений, широкий, шовковий, щасливий та багато інших.

   Серед внутрішньо чуттєвих епітетів окремо виділяють одоративні та емотивні
   епітети.

   1. Одоративні епітети - не ті, що характеризують предмет за запахом,
   нюхом, смаком, дотиком:

   — гарячий: молитва гаряча, сльози гарячі, гарячі рани.

   — гіркий: О, не взискуй гіркого .меду слави! (Л. Костенко).

   — колючий: колючі болі.

   — пекучий: пекучий біль, є слова, як жар, пекучі (О. Олесь).

   — солодкий: солодке забуття, солодкий спокій, туга солодка, солодкі
   спогади, в солодке страждання, солодкий чад,  сон солодкий, солодке
   кохання.

   — тужавий: Б'ються груди об вітри тужаві, каравела в мандри вируша (В.
   Симоненко).

   — холодний: чуття холодні, холодні люди, серця холодні, тиша холодна,
   слово холодне. Наприклад: Чужина—могила,  чужина - труна, пустеля
   безплідна, холодна, нудна (О. Олесь).

   2. Найбільшу труну серед внутрішньочуттєвих епітетів становлять емотивні
   (почуттєві) епітети. Це закономірно, оскільки автор не тільки виражає свої
   почуття, а й намагається передати свій поетичний світ одухотворено у
   почуттєвому сприйманні для інших. Наявність таких епітетів у поезії
   створює самодостатню мистецьку якість, поезію узагальненої поетичності,
   коли всі окремо взяті слова ніби відомі, але на їх сполучуваності виникає
   свіжий образ, наївно прекрасний:

   — байдужий: байдужий холод; час байдужий, сонце байдуже; скелі байдужі;
   Наприклад: І хочеться бути дужим, і хочеться  так любить, щоб навіть
   каміння байдуже захотіло ожить і жить (В. Симоненко);

   — вільний: дух вільний, Дніпро вільний, сокіл вільний, вільна пісня;

   — веселий: степи веселі, краї веселі, серденько веселе;

   — дивний: дивні дива, дивні чари, дивний ранок, дивний чарівник, дивний
   бій, дивні струни, дивні лілеї;

   — дикий: регіт дикий, дикий шал, дикі половці, гори дикі, дикий сміх.
   Наприклад: Місцина вся дика, таємнича, але не понура,  —  повна цільної,
   задумливої поліської краси (Леся Українка);

   — жалібний: вітри стояли жалібні (О. Олесь);

   — загадковий: Ти брела по струмках щаслива в загадковій своїй красі (В.
   Симоненко);

   — ніжний: голубка ніжна, ніжні хвилі, ніжний слід, ніжний цвіт, ніжне
   серце, ніжна журба, акації ніжні, А ніч така ясна і ніжна (О. Олесь);

   — палкий: палка жага, палке кохання; Чи чуєш в поклику моїм палке
   благання? (О. Олесь).

   Словник української мови подає кілька усталених експресивних виразів з
   переносним значенням слова кривавий, що є епітетом: кривава неділя,
   кривава оргія, кривавий банкет, кривава комета, криваві сльози, кривавий
   піт, кривава праця, криваві мозолі. Але цей ряд у художніх текстах значно
   ширший: кривавий бій, кривава січа, бенкети криваві, криваві сльози,
   години криваві, кривавий звір, страховища криваві, криваві рани, меч
   кривавий, ніж кривавий, відблиски криваві, кривавий огонь, кривавий потік,
   кривава пожежа, сонце криваве, шлях кривавий, серця криваві, рік кривавий,
   вінок кривавий, кривава пісня, криваві ріки, криваве море. Внутрішній
   контекст поезії засвідчує  образну гіперсемантизацію.

   Наприклад: Ще рік минув. Проклятий рік змагання, кривавий рік безкровної
   борьби,

   глибоких втрат, даремного чекання, терпіння мертвої юрби (О. Олесь).

   Вирази криваві ріки, криваве серце, криваві  сльози кваліфікуються як
   фольклоризми, характерні для образної системи українських історичних дум.

   Семантичний обсяг епітета крилатий формується за трьома основними
   значеннями: а) схожий на крила (крилаті  брови);

   б) піднесений, урочистий (крилаті почуття),

   в) який поширюється швидко, ніби на крилах (збірка Лесі  Українки "На
   крилах пісень": крилаті слова, крилата фраза).

   Натрапляємо на цей епітет у поезіях Лесі Українки : Фантазіє, богине
   легкокрила.

   У поезіях О. Олеся: Душа моя така сьогодні крилата, вільна, як і ти; Крізь
   дим прорвався дзвін крилатий; Не слів мені, а стріч крилатих, вогняних.

   Слово, образну характеристику якому дає епітет, називають дистрибутом. У
   поетичній мові це переважно слова край, земля, сторона, душа, пісня,
   слово, ніч, серце, день, думи, очі, дні, народ, доля, небо, кохання, дух,
   час, мрія та ін.

   Низка епітетів, що характеризує слово-дистрибут, становить його парадигму.
   Так, слово край має таку парадигму:  коханий, щасливий, чарівний,
   нещасний, пустельний, німий, ясний, розкішний, чистий, мертвий, таємний,
   веселий,  зелений, незнаний, рідний, рабський, холодний, святий, далекий,
   страдний, тісний. До "слова" формувалася дещо інша  парадигма: огняне,
   любе, чудесне, кам'яне, страшне, прокляте, безсмертне, рідне, гидке,
   таємне, холодне, шовкове, тощо.

                       1.3. ГРАМАТИЧНЕ ВИРАЖЕННЯ ЕПІТЕТІВ

   Епітет як образний, естетично маркований атрибут має дві основні
   граматичні категорії для свого формування і вираження: прикметник з
   граматичною функцією присубстантивного означення і якісно-означальні
   прислівники з граматичною функцією придієслівного означення - обставиною
   способу дії.

   Наприклад: І марали айстри в розкішнім півсні про трави шовкові, про
   сонячні дні,—і е мріях вважалась їм казка ясна, де квіти не в'януть, де
   вічна весна...; Ах, пані, пані чарівна, як я люблю, люблю вас ніжно,
   прозоро, радісно,

   безгрішно!  (О. Олесь).

   Визначаючи епітет як образний естетично маркований атрибут і ширше - як
   категорію художнього пізнання світу; через образні ознаки, виділяємо й
   інші граматичні форми і конструкції, які мають образно-означальне
   наповнення і відповідають на запитання граматичного означення який? як?

   Наприклад: Волосся жмутами проміння Горить на зеленій траві (О. Олесь).

   Розтопленим сріблом блищать річки (Леся Українка).

   Епітети, виражені прикметниками. Те, що прикметник є основним
   категоріальним засобом вираження епітетів, зумовлено двома чинниками:

   а) його семантикою статичної ознаки (якостей, властивостей, відношень);

   б) зв'язками з іменником, предметність якого він конкретизує через свою
   ознакову (атрибутивну) семантику.

   Можливості прикметника виступати епітетом збільшуються за рахунок того, що
   один і той самий прикметник може поєднуватися з кількома різними
   іменниками, а іменник може мати при собі різні прикметники, конкретизувати
   свій значеннєвий обсяг за рахунок прикметника, здатного до розвитку
   вторинних функцій.

   Посилюється епітетна роль прикметника й тим, що він не тільки лексичне, а
   й синтаксично завжди є атрибутом до іменника і як тільки зміщує свою
   ознаку, розвиваючи прямий зв'язок з іменником або й не розвиваючи,
   наводить новий, асоціативний зв'язок уже з іншим предметом, - виникає
   епітет.

   Про природну здатність прикметників бути образним означенням - епітетом -
   свідчить і характер ознак, за яким визначилася загальноприйнята
   лексико-граматична типологія прикметників. Головним критерієм класифікації
   прикметників є не ознаки як такі, закладені в семантичній структурі цих
   лексем, а міра, інтенсивність та спосіб їх виявлення. Порівняймо
   визначення якісних і відносних прикметників:

   До розряду якісних належать безпосередні, прямі, закладені в самій суті
   предметів ознаки, здатні, як правило, виявлятися з різною мірою або
   інтенсивністю.

   Відносні прикметники виражають незмінні, сталі щодо міри вияву ознаки
   предметів і обов'язково через відношення їх до інших предметів або дій.

   Отже, якісні прикметники за комунікативної, зокрема художньо-естетичної,
   потреби всі можуть бути епітетами, залежно від їх сполучуваності з
   іменником, тобто якщо позначувана ними ознака буде для предмета не
   постійною прямою, а приписуваною, привнесеною, перехідною: голий хлопчик і
   голе дерево (безлисте), холодний день і холодний погляд, німа людина і
   німа душа. У складі якісних прикметників виділяються окремі групи, які
   також по-своєму входять в образну функцію епітета. Так, найдавнішу за
   походженням групу в українській мові складають первинні, непохідні (з
   погляду сучасного стану української морфеміки) якісні прикметники: білий,
   босий, бистрий, гарний, гордий, голий, дикий, добрий, довгий, дорогий,
   дужий, живий, жовтий, зелений, карий, кислий, крутий, лівий, лисий, лихий,
   мудрий, німий, новий, повний, правий, прямий, русий, рудий, сивий, сирий,
   сліпий, скупий, сухий, тихий, топкий, хворий, хитрий, чорний, чужий, ясний
   та ін. Тривала традиція образного використання їх у практичній (живій
   народній) мові, а особливо у фольклорі і художній літературі витворила з
   них постійні епітети, які у стилістичній системі сучасної української мови
   є готовими образними засобами: бистра вода, білий світ, біла вишня, біла
   хата, білі руки, битий шлях, босе дитинство, гарна думка, голий степ, дике
   поле, добра душа, довгий вік, довгий шлях, жива вода, зелений гай, зеленая
   дібровонька, карі очі, лиха доля, лиха година, лиха душа, мудра порада,
   піна душа, німий погляд, нові думки, новий світ, повний щастя, прямий
   характер, руса коса, сира земля, скупі слова, сліпа ненависть, тихий жаль,
   тонкий голос, хитрі очі, хвора душа, чисте поле, чорний ворон, чорні
   брови, чорна туга, чужий край, чужа нива, ясний місяць тощо.

   Проте частину якісних прикметників у сучасній українській мові складають
   похідні прикметники, утворені від іменникових, прикметникових та інших
   основ відповідно до словотвірних закономірностей української мови
   суфіксальним, суфіксально-префіксальним та префіксальним способами. Вони є
   новішими за походженням, але їх лексична семантика збагачена внутрішньою
   семантикою словотворчих засобів, доповнена емоційно-експресивними
   відтінками значень. Це також наповнює асоціативно-образний зміст лексичної
   семантики похідних прикметників, який стає основою їх епітетної функції:
   біленьке личенько, білісінька хаточка, буйнесенький вітер, вертлявий
   хлопець, довжелезна черга, жалібний марш, славний козак, стійка людина,
   рідний край, коханий край, ріднесенька мати, чарівна посмішка, чудовий
   день, широченні простори та ін.

   Відносні прикметники виражають ознаки, що не мають змінної міри й
   інтенсивності. Здавалося б, їх епітетні можливості обмежені. Проте,
   називаючи ознаки предметів за їх зв'язками й відношеннями з іншими
   предметами, які мають свої ознаки, якості й властивості, відносні
   прикметники здобувають можливість перебирати ці ознаки на себе як уже
   додаткові, переносні. Слово залізо означає мінний метал, виріб з цього
   металу має ознаку, передану словом залізний. Семантика відносного
   прикметника залізний має дві семи: матеріал з металу і якість - міцний.
   Надалі прикметник залізний може сполучатися з іменниками, для ознак яких
   сема "матеріал" взагалі не характерна (немає такої), але переноситься на
   них в результаті такого сполучення ознака "мідний, як залізо": залізна
   воля, залізний характер, залізний кордон.

   Серед відносних прикметників найбільшу потенційну можливість виступати в
   ролі епітетів мають прикметники з семантикою "матеріал, речовина,
   рослина": залізний-залізний порядок, бурштиновий - бурштиновий мед,
   шовковий — шовкові трави, буряковий - бурякове обличчя, вишневий -
   вишневий цвіт, терновий - терновий вінок, тернова хустка, медовий - медові
   вуста, вербовий - вербова дощечка, полиновий - полинова доля тощо.

   Епітети, виражені дієприкметниками.  Це здебільшого пасивні дієприкметники
   доконаного виду, що мають негативну семантику і передають стан розпачу,
   безнадії. Наприклад: І, може, ти в пекельних .муках згадаєш згублене ім
   'я; Немов зруйнованого краю з могили скорбний дух устав. Душа розірвана,
   як рана. Душа зневірена дрімає; Душа сполохана тремтить. Ми плакали на
   цвинтарі безсилі, а скрізь жовтіли на землі потоптані знамена милі і наші
   зламані шаблі. Несу в душі зміцнілій вечір, захід свій, дорогий, безцінний
   попіл спалених надій (О. Олесь).

   На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил (В. Симоненко).

   О земле втрачена, явись бодай у зболеному сні і лазурове простелися,
   пролийся мертвому мені. (В. Стус).

   Не розкрити спалені уста (Є. Маланюк).

   Все, все покинуть, до тебе полинуть, мій єдиний, мій зламаний квіте! (Леся
   Українка).

   І ось тепер вертаюся додому розбитий, наче глек на черепки (Д. Павличко).

   Епітетів-дієприкметників зі стилістичною конотацією за шкалою позитивної
   оцінки мало.

   Наприклад: Стрівайте  воскреслі надії свої; О серце розквітле, зів'янь:
   фіалок не  треба нікому...; Хмари осяяні квітли вгорі; Поведи на 
   заквітчані степи (О. Олесь).

   У семантичній групі епітетів, що моделюють картини природи,
   дієприкметникових форм небагато: осріблені луки,  овіяні вітрами, налитих
   ладаном ялин, заквітчані степи, хмари осяяні, спалені покоси.

   Ступінь конкретизації, а отже, і пізнаності предмета, позначуваного
   іменником, тим вищий, чим більша кількість його ознак помічена й
   об'єктивована у словах, а найчастіше такими словами є прикметники. Один
   іменник може мати цілу низку прикметників, які називають різні його ознаки
   за зовнішнім виглядом, внутрішньою суттю, якостями і властивостями, станом
   у причинно-наслідкових зв'язках і локально-темпоральних вимірах. Ці
   прикметники дають об'єктивну картину предмета, позначуваного іменником.
   Проте у мові є ще образ мовців, які суб'єктивно бачать предмет і
   особливості свого суб'єктивного сприймання відображають у називанні ознак
   предмета. У художній мові ця суб'єктивність перцепції збагачується ще й
   образними асоціаціями, тому з'являються нові номінації одного й того
   самого предмета, що містять у собі ознаку-епітет або й самі є складними
   епітетами. Так, у романі Олеся Гончара для  назви собору є цілий "образний
   комплекс": "великий тисячолітній", "епіцентр життя Зачіплянки", "юний
   виквіт краси", "сива скеля віків", "сяйнув, заблакитнів небесно", "вночі
   собор молодіє", "увесь якийсь наповнений", "біліє фантастично, мов вітром
   натягнутий парус", "парусно-повний".

   Особливо багата на такі вишукані тонкі образні риси номінації поетична
   мова, бо, за словами Івана Франка, "поетична техніка, оперта на законах
   психологічної перцепції і асоціації, говорить нам, що се найкраще
   осягається найпростішими способами, комбінаціями конкретних образів, але
   так упорядкованими, щоб вони, мов знехотя, торкали найтайніші струни нашої
   душі, щоб відкривали нам широкі горизонти чуття і життєвих відносин". Для
   ілюстрації того, яких образних номінацій на основі життєвого досвіду
   мовців, їхніх знань, вражень і асоціацій, творчого світобачення і смаку
   можуть набувати окремі ключові слова у художніх текстах, наведемо приклади
   таких номінацій ключового слова з текстів українських поетів.

   Наприклад: Співа моя душа, прозора і блакитна; А щастя даль синіє
   солов'їна, і ландиші цвітуть в моїй душі (В. Сосюра).

   Бентежної душі притишена луна (А. Малишко).

   Неначе дерево безлисте, стоїть моя душа в полях. Моя душа, немов черешня,
   понад снігами розцвіла; Моя душа, немов тополя, зазеленіла на снігу (Д.
   Павличко). Грониться калиною душа (Є. Гуцало); душі глибинної троянда (В.
   Бровченко); квіти

   душі (Г. Чубач).

   Є такі,  що тихо жити вміють... В двадцять років душі їх сивіють (В.
   Симоненко).

   Поетична домінанта душа може мати епітети: золота, крем'яна, прекрасна,
   холодна, кам'яна, вогняна, бідна,  таємна, крилата, вільна, холодна, німа,
   бідна, таємна та ін.

   Епітети-прислівники. Як виразники динамічної ознаки (дії, процесу, стану)
   прислівники виконують образну функцію епітета: рясно снігами замітає,
   гойдаються журно; водевіль і трагедія нагло зійшлись, бились шалено. Як
   вільно, широко думкам. Трави і квіти хутко вбираються в білі свитки; журно
   дивиться; дихають важко троянди розквітлі, листя боязко тремтить; шумить
   журливо гай; жито привітно стріває; (О. Олесь); мандрівне краяли; життя
   прожив запічно (М. Рильський); Співає осінь ніжно і журливо (Леся
   Українка), Гей, рясно всипте цвітом шлях, дзвони задзвоніте! (П. Тичина);
   Спадаю дзвінко з темних скель у повне гулу плесо (Д. Павличко).

   Епітет, виражений іменником-прикладкою. Ця граматична модель епітетів
   досить продуктивна і також зосереджена переважно у денотативному просторі
   сфери природи, почуттів, казкової уяви: лебідь-місяць, у хвилях-травах,
   лілеї-руки. Серед них виділяється кілька семантичних груп поетичних
   номінацій:

   1. Явищ природи, рослинного світу. Наприклад: листячко-намистечко;
   громи-пророки, Упали роси на очі-квіти, страховища-ліси, в хвилях-травах,
   І казки-ночі відблиск смарагдовий; В золотій смушевій шапці циган-вечір
   сходив з гір  (О. Олесь); Дяка щирая тобі, ніченько-чарівниченько, що
   закрила ти моє личенько! (Леся Українка); Самотиння крапа
   дощем-крапотинням (І. Драч), квіти-перли, квіти-думки, квіти-дзвони (П.
   Тичина).

   2. Ідеальних абстракцій, духовних начал. Наприклад: Думки-метелики
   знімаються на крилах. Все втонуло в пісні-морі; Мрія моя тихо сходила
   піснею-кров'ю  (О. Олесь), Світ-казку буду с мрія моя (Д. Павличко),
   Славо-згубо, славо-мати! Тяжко зажуритися, як тебе згадати (Леся
   Українка), У легкості вітрила, у попелі згорань ти згаси слово-брилу і
   слово-філігрань (Л. Костенко).

   3. Людей і народу в цілому. Наприклад: Плети вінок співцю-герою; І, зуби
   зціпивши, сміявся, оганьблений народ-титан; Народе-страднику, навчи в
   вигнанні любити свій Єрусалим, навчи в солодкому стражданні пройняти серце
   ним (О. Олесь), Це ти, о пресвята моя зигзице-мати (В. Стус); Будуть тебе
   кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені (В. Симоненко);
   Запитав мене син, запитав мене син-білочубчик (І. Драч).

   4. Рідного краю. Наприклад: над країною-сиротиною; на грудях
   страдниці-землі; Чолом тобі, о земле-мати, уклін мій, страднице, прийми
   (О. Олесь), Південний краю-цвіте! (Леся Українка),

   5. Чужини. Наприклад: Чужина-могила, чужина-труна, пустеля безплідна,
   холодна, нудна (О. Олесь).

   6. Частин тіла. Наприклад: лілеї-руки, гадюки-руки.

   7. Предметів: Наприклад: А куля-моргуля літа і літа (І. Драч).

   Семантичний аналіз поетичних номінацій зазначених груп свідчить, що в
   основі формування епітетів першої групи лежать асоціативні зв'язки
   подібності за якоюсь, переважно зовнішньою, ознакою: очі-квіти (бо квіти
   круглі, як очі), у хвилях-травах (бо трави лягають хвилями) тощо. Основою
   образних асоціацій номінацій другої групи є фоновий матеріал
   українознавства, знаки фольклору і національної культури: весла-крила,
   душа-лілея, слова-пісні, гуси-лебеді, сльози-перли, трави-ліки, пісня-кров
   та ін.

   Епітети-композити. Продуктивність їх пояснюється тим, що інгерентна
   експресивність складових основ, яка і сама по собі здатна створювати
   образ, плюсується, подвоюючи експресивність, а частіше витворює нову
   поетичну номінацію з композитним метафоричним епітетом: рої пелюсток
   синьооких; квітки синьоокі; сторожі стоокі; столітні верби; стоголосе
   птаство; озера срібноводні, демон огнеокий; мрію прудкокрилу; голубки
   білокрилі; чайки легкокрилі; золотокрила орлице; думок золотогриві копі;
   ранком яснооким; усмішку сонячно-ласкаву; тремтіння срібно-білих крил;
   ночі сріблясто-блакитні, зелено-срібна ковила; громом сурм
   блискуче-золотих; ясно-злотні іскри; хмарка ніжно-золота; слова
   ніжносяйні, до скель задумливо-німих; зір тихосяйної лампади; рев
   звірячий, тужно-лютий; залізно-холодні; крики пекельно-гарячі; ми
   люто-голодні; в цій шалено-дикій грі; небесно-ніжним співом; дух
   прекрасний, сонячно-ясний; цвіту ніжно-молодого. Наприклад: Стоїть
   сторозтерзаний Київ, і двісті-розіп'ятий я (П. Тичина); Вишневоокі мальви
   - як дівчата (Д. Павличко).

   І перший ратай вологість землі перегортає життєносним ралом (О. Ольжич).

   По садах пустинних іде гордовито осінь жовтокоса на баскім коні (В.
   Сосюра).

   О народе мій сизий, многокрильцю мій сонценосний! (І. Драч).

   Композитні епітети за характером семантичної структури є
   вторинно-синкретичними тропами, оскільки перший рівень синкретизму вони
   пройшли, витворюючись як одиниці з естетичною функцією у межах практичної
   мови — першої моделюючої системи. Називати ознаки - така була функція
   прикметника-означення. В художній мові (другій моделюючій системі) епітет
   сформулювався вже як категорія художнього пізнання світу через ознаки як
   дискретні, так і синкретичні, нерозчленовані, злиті, синтезовані.
   Граматична природа композитних словотворчих типів найбільш адекватна
   семантичному синкретизму таких мовних одиниць, якими є епітети.

   До композитних епітетів можна віднести і редупліковані утворення:
   дивно-дивний, вічно-вічний, тихий-тихий,  ніжний-ніжний, білий-білий.

   Якщо образно-поетична семантика композитних епітетів за рахунок окремої
   попередньої  образності кожного компонента розширюється по горизонталі і
   менше залежить від контексту, то семантика  редуплікованих епітетів
   інтенсифікується по вертикалі і остаточно ''прочитується'" тільки за
   допомогою актуалізаторів у  контексті.

   Наприклад: О дайте тиші нам прислухатись до світу і вічно-вічним душу
   напоїть. Чи все ще сон глибокий  сниться, страшний і разом дивно-дивний, Я
   бачу вас, святі могили, без написів, імен, хрестів. Лише квітки в степах
   вас укрили під тихий-тихий плач дощів (О, Олесь), Налетіла срібно-срібна
   хвиля і розбилась на моїм човні (О. Ольжич).

   Інтенція поета на актуалізацію атрибута, що став основою редуплікованого
   епітета, настільки висока, що часто такі епітети підсилюються порівняльним
   зворотом. Наприклад: Ніжну-ніжну, як подих билини, я хотів би вам пісню
   сплести, Є слова, що білі-білі, як конвалії квітки, лагідні, як усміх
   ранку, ніжносяйні, як зірки (О. Олесь).

   Епітет, виражений формою орудного відмінка іменника. Імплікація
   некатегоризованих порівнянь і означень породила окремий тип граматичних
   конструкцій, які використовуються у художній мові у функції епітета. Такі
   епітети сформувався на синкретизмі двох субстантивів, що мають спільну
   ознаку. Проте для одного субстантиву ця ознака спільна, а для другого -
   тимчасова, на час дії, за якою йде порівняння. Однак ця ознака має
   інтенсивну форму вияву і тому на ній формується цілий образ ознаки дії -
   епітет: А Воля в темниці, а Воля в тюрмі Орлицею б'ється об стіни німі (О.
   Олесь). "Волі" імплікується ознака "орлиці", але в цьому разі тільки у
   сфері дії предиката, отже, формується придієслівне означення -
   субстантивний епітет, виражений формою орудного відмінка іменника. Такі
   придієслівні епітети у формі орудного відмінка е продуктивними в
   українській поезії.

   Наприклад: Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів (Леся
   Українка);

   Хвилина порошинкою пролине; Нас жах голодним звіром їв. Маком цвітуть-
   червоніють сніги; І вічно втратою боліть, і мовчки привидом блукать. Думну
   розсипать срібною росою; Плакало небо дрібними сльозами; Хтось за нас
   змагається орлом; Чорніла круком чорна нива. Над всім народом наша воля
   цвіте трояндами заграв; Чайка вибухла стрілою; Душа сполохана тремтить
   листком берези; Сядь поруч янголом зо мною; Вечірня сутінь серпанком
   в'ється; До тебе думка прудкокрила летить клекочучим орлом; О слово! Будь
   мечем моїм! Ні, сонцем стань! вгорі спинися, осяй  мій край і  розлетися
   дощами судними над ним (О. Олесь). Останній приклад, цікавий тим, що всі
   придієслівні субстантивні епітети кожний сам по собі семантично різний,
   але в поетичному контексті всі вони (будь мечем, сонцем стань, розлетися
   дощами) зведені в один синонімічний ряд епітетів спільним дистрибутом
   слово, поетичний образ якого дуже високий і перекриває всі значення цієї
   лексеми у практичній побутовій мові.

   Образно-естетична функція придієслівних субстантивних епітетів у
   поетичному контексті підсилюється низкою актуалізаторів, які семантично
   пов'язують епітети в один образно-синонімічний ряд і в результаті образ
   ніби "наростає".

   Наприклад: Мовчу,,, Іду шляхом зневіри, тернами, кручами іду... і капа
   кров з моєї ліри і квітне маком по сліду. Я буйним степом розгорнуся, я
   морем співів розіллюся (О. Олесь).

   Субстантивні епітети у формі орудного відмінка виникають на ґрунті значень
   орудного перевтілення (русалкою стала), орудного перетворення (став
   диваком), орудного порівняння (стрілою пролітає). Як свідчать дослідники,
   в  українській мові орудний порівняння є живим функціональним різновидом
   орудного відмінка, що розвивається за рахунок створення розгорнутих
   конструкцій орудного іменника з означальним словом та частково шляхом
   розлініяння  кола семантичних груп дієслів. Тому субстантивний
   придієслівний епітет продуктивніше розвивається саме на семантиці 
   орудного порівняння, що сполучається з дієсловами семантичних груп
   переміщення, руху, стану, звучання. В об'єкті  порівняння відображається
   народно-мовна традиція узагальнювати образні характеристики ступенів
   інтенсивності  суб'єктів через порівняння з об'єктами — носіями
   інтенсивності цієї дії. А фактично відбувається "присвоєння" значення: 
   влетіла ластівкою, орлом злетіти б, шмигнула блискавкою, дивиться чортом,
   метеором пронісся, вовком вити, голубкою вуркотіти, сичати змією, ходити
   гоголем, сидіти крячкою та ін. Інтенсивність динамічних ознак настільки 
   міцно закріпилася за низкою іменників - назв тварин, птахів, рослин,
   природних явищ, - що вони стали вже символами цих ознак. На цьому ґрунті
   розвинулася фольклорне-ром антична символіка.

   Зазначені назви використовуються як субстантивні епітети, що оформлені вже
   або в синтаксичній функції означення-прикладки (дівчина-калина,
   сини-соколи), або у функції обставини образу дії (маком розсипався, вгорі
   латкою палає жовтогаряче небо вечора), рідше - у функції вокатива: Народе
   мій! Ясний соколе!, О слово рідне! Орле скутий! (О. Олесь).

   Епітетні предикативні конструкції. Роль епітетної структури може
   виконувати ціла предикативна конструкція на зразок: Душа моя — дно
   безджерельне й сухе; Душа моя - пустка холодна й німа; Душа ставала
   крем'яною; В краю прокляття і ганьби одні — глухі, байдужі скелі, другі -
   осліплені раби; Народ як знятий із хреста. Гіркий був келих життьовий;
   Твій сміх—се танець водоспадів, се злива сонячних каскадів. Коси-жмут
   ясний пшениці. Але уста, уста На мармур кинуті коралі. Твої очі - тихий
   вечір... Твої очі— сизі хмари... Твої очі— срібна річка... Твої очі —
   ніжні квіти... Твої очі - тиха радість...(О.  Олесь).

   Легкі і прозорі стали печалі й турботи (Д. Павличко).

   Епітети-неологізми. Словесні форми вираження національного
   світосприймання, що сформувалися первинно як народнопісенні фольклорні
   символи, стали традиційно стилістемами української літератури.
   Конкретно-чуттєва природа мовних символів ставала формою для виникнення
   асоціативних зв'язків, на яких формується наступна образність, уже
   індивідуально-авторська.

   Поетичний вимисел часто ґрунтується на корінні українських ментальних
   образів. Використовуючи їх, здебільшого як готові моделі, розліплюючи вже
   існуючі структури мовної референції, поет створює нові. Так,  українська
   мова має вирази біблійно-міфологічного походження: терновий вінок
   (вінець), через терни до зірок,

   народний вислів тернова хустка (як своєрідний оберіг долі української
   дівчини, молодої жінки). Вони дали у творчості О. Олеся мотив для нової
   поетичної номінації з епітетом тернова згадка, в терновому саду.

   Наприклад: В журбу мою про тебе тернову згадку я вплету, Я в снах колись
   стрівався з нею в терновому саду (О. Олесь).

   Епітет виконує, як правило, орнаментальну функцію, проте не зводиться до
   неї. Він активно сприяє пізнанню світу тим, що розвиває наші знання про
   предмети, осіб, явнща, дії, процеси якимись новими гранями їх ознак,
   відкриваючи й актуалізуючи нові зв'язки між цими ознаками, заминаючи
   постійні ознаки іншими, часом змінними, і дає нам нові знання про світ. У
   поезіях М. Рильського на таких незвичних асоціаціях витворені
   індивідуально-авторські епітети-неологізми: білокипучий, бурно-плинний,
   велично-гідний, вікославний, всерадісний, громозвукий, жорстокоокий,
   закрадливо-хисткий, кокетно-своєвільний, лаполистий, лиховорожий,
   людопеішвисний, машистий, мудровивчений, орожевлений, охмарнілий.

   Наприклад: Стрункі дівчата в одягах легких перлово-ніжний розсипають сміх;
   Барвиста праосінь в тонкі гірлянди в'є квітки прив'ялені та листя
   пурпурове; Людська душа тисячозвука, в гірськім одбита кришталі; А край
   вулиць, з-за хмар білотканок злотолиций зайнявся світанок (М. Рильський).

   У поезіях О. Олеся натрапляємо на індивідуально-авторські епітети: живий
   туман, остуджені тумани, щасливі береги; жадане сонце; співочі очі; молода
   весна; верби п'яні; полохливі спи; думи крижані; буйний сміх; слід ніжний;
   рухом молодого звіра злетів; свиснув соколом, до уст спрагнілих притулю;
   чайка вибухла стрілою; час байдужий; час безчасся, сон неволі; рубіни
   крові, перли сліз; збуджена трава; тернова згадка; Співочий грім батьків
   моїх. Дітьми безпам'ятно забутий, палко дихає троянда; Як необережно
   дзвонять солов'ї, демон огнеокий, новорождених степів. Вітер всі жалі
   розвіє, оджене колючі болі.

   В образності епітета буває більше істинності, ніж у прямому атрибуті
   предмета, оскільки епітет "б'є стрілою у саму щонайглибшу суть”
   (М.Рильський).

   Розширюючи якимись, часом несподіваними асоціаціями коло семантичних
   компонентів, епітет розширює валентність лексем і закріплює її на
   синтагматичній осі, наближаючи до істини об'єктивність наших знань про
   світ.

                 2. ЕПІТЕТИ В РОМАНІ Л. КОСТЕНКО „МАРУСЯ ЧУРАЙ”

   Незбагненна сила поетичного слова. Ніжне і гнівно-обурливе, пристрасне і
   розчулене, воно обережно торкається наипотаємніших струн у наших серцях,
   викликаючи мелодії радості, смутку, любові, надії.

   У кожного з поетів свій неповторний голос, своє особливе бачення світу.
   Читаючи вірші Тараса Шевченка і Лесі Українки, В. Симоненка і М.
   Вінграновського, І. Драча і Д. Павличка, ми бачимо багатовимірність,
   різнобарвність усього, що нас оточує, учимося відчувати, сприймати
   напівтони і напіввідтінки, глибше усвідомлюємо неповторність кожної миті
   життя. Українську поезію сьогодні важко уявити без Ліни Костенко (1930
   р.). У її дивовижному за красою і силою поетичному голосі гармонійно
   поєдналися зворушлива ніжність жінки і твердість духу справжнього борця,
   філософська заглибленість у проблеми буття і пристрасна емоційність
   трибуна.

   За жанром «Маруся Чурай» — історичний роман у віршах. Це одна з
   надзвичайно рідкісних форм епічної та ліро-епічної поезії, специфіка якої
   полягає в тому, що автор повинен дотримуватися вимог роману як великого
   розповідального жанру й водночас — особливостей поезії: віршованого ритму,
   розміру, поетичних тропів і т. ін. В українській літературі роман Ліни
   Костенко займає найвищий щабель цього рідкісного жанру. Поетична
   майстерність Ліни Костенко довершена. І ця довершеність стосується всіх
   складових поетики твору — його мови, композиції, ритміки, прийомів
   характеротворення [1,2].

   Композиція твору струнка: роман складається з дев'яти розділів, розвиток
   подій — лінійний, з ретроспекцією (спогади Марусі).

   Роман Ліни Костенко є цілісним твором. А це означає, що кожна його частина
   є функціональною, тобто працює на створення художнього смислу. Але
   композиція роману — це не тільки логіка розміщення його складових частин.
   Кожна така частина теж має своє компонування, здійснене з метою досягнення
   художнього ефекту [1,2].

   Усі основні моменти, використані Ліною Костенко в сюжетному каркасі її
   роману, немовби ожили, набули реальної предметності, психологічної
   змістовності, й у своїй сукупності стали складовими витвореного видатним
   митцем художнього світу роману. Внутрішній світ «Марусі Чурай» відображає
   найсуттєвіші соціально-політичні та духовні моменти України XVII ст.,
   відображає художньо, образно. Перебуваючи в цьому світі ми проймаємось
   атмосферою того часу, наші враження живі, емоційні, здається, що ми
   побачили все, що захотіли. І ми навіть не усвідомлюємо, що наше знайомство
   з тією історичною епохою тонко скероване автором роману, з маси можливих
   персонажів, фактів, деталей вона вибирала тільки ті, що в сукупності
   давали можливість утворити найбільш точне уявлення про зображувану епоху
   [8,9].

   «Маруся Чурай» — твір надзвичайного мовного багатства і неперевершено
   поетичної майстерності. Він характеризується сконденсованістю, здатністю
   містити в кожній «одиниці тексту», тобто в слові, фразі, у кожному розділі
   досить щільну художню інформацію. Такою щільною поетичною мовою Ліна
   Костенко володіє блискуче, бездоганно. Що б ми не взяли для прикладу — чи
   пейзажний малюнок, чи портрет персонажа, чи зображення якоїсь події, то
   легко помітили б, як поетеса за допомогою мінімуму слів досягає
   максимально можливого виражально-зображального ефекту. Ілюстрацією такої
   тези може служити будь-яка частина тексту, оскільки в ньому немає
   невикінчених місць. Змінна ритміка твору (вона немовби «пристосовується»
   до особливостей змісту з метою гармонізації з ним) підсилює живий рух,
   відтворює мінливість життя, перепади настроїв героїв, зміну пейзажу,
   смислову та психологічну завантаженість подій. Тонкі й доцільні вкраплення
   епітетів, діалектизмів, архаїзмів, пісенної поетики, книжної мови
   передають дух епохи, надають твору живого звучання [9].

   Роман «Маруся Чурай» став одним із найбільших досягнень української
   літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору,
   Микола Бажан свого часу сказав: «Щедрі, але й не надмірні розсипи народних
   приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових
   осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені
   пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи
   стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських
   висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних
   перебоїв ритму [8].

   У романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко передала страшенне горе Марусі з
   приводу смерті її матері такими словесними образами [5]:

                                Чвяхкотіла земля
                               у старих постолах,
                                похилилися верби
                              в осінньому шматті.
                       Повезли мою матір на білих волах,
                               неоплакану матір,
                               неоплакану матір.

    Опис вражає правдивістю, хоча насправді верби не мають осіннього шмаття.

   Творення словесних образів - це гостре бачення, це прагнення до 
   самовираження, це праця думки і для автора, і для читача.

   Для поетичного ідіолекту Ліни Костенко характерним є активне використання
   експресивно-конотативного потенціалу морфології для передачі найбільш
   доцільним способом ідейно-художнього задуму, семантичної компресії тексту,
   уточнення його експресивних і емоційних параметрів, а маркована граматична
   одиниця є експресивно-емотивною домінантою поетичного дискурсу.

   Система стилістичних засобів художнього твору містить в своєму складі
   палітру фарб, або живописних елементів, на тлі яких проходять події
   зображуваного [3]. Як і в живописі, палітра має кольори, які є основними
   для інших, менш важливих у творі.

   Естетично-філософська функція, притаманна живописним елементам мови, на
   жаль, у мовознавчій літературі висвітлена досить однобоко - дослідники
   багато уваги приділяють першій частині названої функції”.

   Провівши спостереження над нашаруваннями назв кольорів в історичних творах
   Ліни Костенко можна зробити наступні висновки : сематичне наповнення
   символів грунтується на етимологічій спорідненності назв елементів,
   доведено єдність походження символів із одного давнього слова,
   розкриваються нові відтінки значень у сучасних поетичних творах [4].

   Дослідженням мови поетичних творів історичної тематики встановлено, що
   основу палітри фарб складають живописні означення чорний - червоний -
   білий.

   Спробуємо розкрити їхні специфічні особливості, естетично-філософську роль
   на матеріалі історичного твору Ліни Костенко - роману у віршах “Маруся

   Чурай” [4].

   Розглянувши етимологію назв кольорів, порівнюючи етимологічні основи назв
   багатьох мов можна зробити такий висновок: “Комплекс основних живописних
   елементів чорний - червоний  - білий можна розглядати як щось до деякої
   міри неподільне, що з різних точок зору має чітко окреслену специфіку
   (оскільки мова йде про історичні твори). Можливо, давня мова мала єдине
   означення, яке вміщувало в собі семантичні відтінки всіх трьох кольорів
   або два означення із чорним/червоним і червоним /білим, які з часом
   розпалися на кілька чуттєвих образів.

   Усі випадки вживання зазначених живописних елементів Л.Костенко в
   історичних творах розполілимо на дві великі сфери: сферу війскових дій і
   психологічну сферу.

   Палітра кольорів першої сфери вживання вражає своєю багатоплановістю.

   Символічним образом, який концентрує в собі чорно-червоні барви, тобто
   горе народу, стає Замкова гора, на якій жив Ярема Вишневецький.

   Ліна Костенко характеризує Ярему Вишневецького епітетом страшний, який
   стає в один синонімічний ряд із кривавим; навіть символ “зірки”, який
   супроводжує людину з першої хвилини життя на землі, має означення темної.

   “Образ “смерті” у творі “Маруся Чурай” персоніфікується, живе власним
   життям. Оскільки всі жахливі події трапляються у Л.Костенко в основному
   взимку, то й сама “смерть” створюється за подобою фольклорних зимових
   страхіть. У мікроконтекстах шодо “смерті” яскраво проступають усі три
   кольори, причому перевага надається білому, який створює тло для
   розгортання основного змісту лексемами сніг, хуртовина.

   Подібно до “Слова о полку Ігоревім”, учасниками воєнних подій стають не
   лише явища природи (сонце, зірка, гора), а й звичайні предмети, які у
   сполученні з означеннями чорний, кривавий, багряний створюють мовну
   картину очікування боїв, що незабаром відбудуться.

   Живописні елементи, за допомогою яких Л.Костенко змальовує внутрішній
   вигляд собору в Києві, свідчать про те, що горе увійшло і в священний
   храм, перетворивши його на руїни. В один синонімічний ряд з чорним стають
   епітети випалений, недопалений (які семантично пов'язані з пожежею,
   попелом), полускані, лексеми дим, попіл, морок.

   Друга сфера вживання власне означень має дві підгрупи. Перша з них -
   традиційні, так звані постійні епітети: чорна коса, чорна хмара, білий
   лебедин. Живописними елементами цієї підгрупи виступають авторські
   епітети, метафоричні звороти і порівняння. Одні з них виконують власне
   живописну функцію, оскільки мають описовий характер. Лексеми, які
   вживаються з ними - переважно назви різних побутових предметів, явищ
   природи.

   Власне живописні означення другої підгрупи створюють палітру лише в нашій
   уяві, відображаючи переосмислення багатьох світоглядів своїх героїв Ліною
   Костенко, бачення дійсності їхніми очима, пропущене крізь призму душі
   поетеси. Філософсько - психологічні поняття , з якими волею автора
   сполучаються названі епітети, розкривають внутрішній світ героїв, їхні
   емоції, переживання.

   Система елементів чорний-червоний-білий, яка може тлумачитися як одне
   ціле, в історичному творі “Маруся Чурай” Л.Костенко виконує
   філософсько-естетичну функцію, що досягається розкриттям внутрішньої форми
   епітетів, введенням народнопоетичної символіки і створенням авторських
   метафоризованих комплексів.

   Аналізується символіка світлотіні у творчості Л.Костенко  [3].
   Аргументується осмислення нового підходу до розкриття езотеричного змісту
   символів, вивчаються образи - символи світло - темрява.

   Традиційні образи - символи світло-темрява, які уособлюють “пророкування,
   що проходить крізь усю світову історію…як глибока ворожнеча… між добром і
   злом”, в творах Ліни Костенко розкривають у своїй внутрішній формі
   нашарування філософсько-узагальнюючих понять шляхом розвитку нових
   відтінків значень, а також оновлення семантико-стилістичного оточення слів
   [3].

   В драмі „Маруся Чурай” Л. Костенко досить вдало поєднує використання
   художніх, логічних, метафоричних епітетів з метою посилення художніх
   образів, що свідчить про високий професіоналізм, майстерність і любов до
   слова рідної мови.

   Ось деякі з них :

   „безмежний світ”, „молоді вишневі вечори...”, „свята печаль”, „нива
   хлібодарна”, „солодкий сон”, „бездонне небо”, „гіркі думки”, „поцілунки
   вогняні” (- розділ III „Сповідь”);

   „злочин непрощенний”, „правда одинока”, „важкий закон”, „слово не

   куповане” (- розділ I „Якби знайшлась неопалима книга”);

   „чорний сум”, „тиша серпанкова”, „предковічний ліс” (- розділ VI „Проща”);

   „задушена пісня” ( - розділ IV „Гінець до Гетьмана”);

   „великовоїн” (- розділ VII „Дідова балка”);

   „часи криваві”, вогняна зірка” ( - розділ II „Полтавський полк виходить на
   зорі”);

   „жорстокий грім” (- розділ VIII „Облога Полтави”).

   Ліна Костенко - тонкий, ніжний лірик. Вона по-справжньому любила рідну
   землю, країну, невмирущу українську пісню, мову народу. З особливою
   любов'ю поетеса змальовує красу української природи, яка немов співчуває і
   відтворює характер подій і настрій головних дійових осіб твору. І в цьому
   їй знову допомагає використання художніх епітетів. Наприклад :

   „ліси смарагдово-руді”, „хмари пурпурові”, „яблучка гіркущі”, „голий

   вовк” ( - розділ VI „Проща”);

   „вечір темний”, „трава м'якенька” ( - розділ I „Якби знайшлась неопалима
   книга”);

   „багряне сонце”, „тихі явори”, „шлях далеченький” ( - розділ II
   „Полтавський полк виходить на зорі”);

   „кам'яних мурів кам'яна хата”, „блідесенький промінчик”, „ранкові росяні

   стежини” (- розділ III „Сповідь”);

   „рожеві хмари” (- розділ IХ „Весна і смерть і світле воскресіння”);

   „порожній степ” (- розділ VII „Дідова балка”);

   „яблучка гіркущі”, „голий вовк”

   У романі „Маруся Чурай” як у фокусі втілено болі і страждання всього
   українського суспільства часів Хмельниччини. Майстерному поєднанню епосу і
   лірики сприяє широке застосування Л. Костенко епітетів, що створює
   справжнє художнє полотно, в якому народ, як і головні герої твору, не
   просто існують, а й живуть, діють, страждають, сподіваються...

   Ось деякі приклади вдалого використання епітетів для характеристики героїв
   твору :

   „малесеньке дівчатко”, „а господиня пишна і огрядна”, „прозорі руки”,
   „достойний ієрей”, „дрібні людці”, „гієни стероїдні”, „диякон-бородань”,
   „дід старезний полотняний”, „пухкі рученята”, „коса білява куца і товста”,
   „гостренькі

   зуби” ( - розділ III „Сповідь”);

   „руки воскові”, „жовті пальці”, „діти голопузі”, „упир з холодними очима”
   ( - розділ VI „Проща”);

   „преповажний пан” (- розділ VIII „Облога Полтави”);

   „люди злякані, притихлі” (- розділ V „Страта”).

                                    ВИСНОВОК

                           Лише дійшовши схилу віку,
                               Поезію я зрозумів,
                            Як простоту таку велику,
                          Таке з'єднання точних слів...
                           ...Коли епітет б'є стрілою
                            У саму щонайглибшу суть,
                               Коли дорогою прямою
                              Тебе метафори ведуть
                                 (М. Рильський).

   Багатство епітетів - одна з питомих ознак багатства мови взагалі. Епітети
   - могутня зброя в руках письменника, оратора, лектора, учителя, працівника
   преси, матері, яка виховує своїх дітей, дипломата, який розмовляє з
   представниками іншої держави тощо. 

   Дана курсова робота присвячена розгляду лексеми „епітет”, її значення в
   творах відомих діячів української літератури, зокрема, в історичному
   романі Ліни Костенко „Маруся Чурай”.

   Епітет - це стилістичний засіб, в основі якого лежить взаємозв'язок
   емоційного й логічного значення означуваного слова. Від звичайного
   означення (або ж обставини способу дії, коли йдеться про епітети, виражені
   прислівниками) епітет відрізняється переносним і, тим самим, експресивним
   значенням, наприклад: «Ішли довго зеленими лісами (О. Гончар; «зеленими» -
   означення); «Леся Українка з Квіткою тут була, і Черемош шумів, І по горах
   ліс думав свою зелену думу» (С. Пушик; «зелену» - епітет).

    Недобрих, безсердечних людей наділяють у нас епітетом «черствий», а
   означення «черствий» уживають, коли йдеться про погану якість
   найвагомішого в житті хлібодайного народу - хліба.

   Окремі епітетні конструкції засновані на переосмисленні символів. Так,
   барвінок - це неодмінний шлюбний атрибут в Україні, де напередодні весілля
   дружки, назбиравши барвінку, приносять його свахам, які, ладкаючи, плетуть
   віночки молодій та молодому. Поет цікавої, оригінальної образності, Б.І.
   Антонич писав:

   Так палко вміють цілувати Лиш ті, що перший раз цілують.
    В тремтінні слів твоїх крилатих  Я барвінкову щирість чую.

    Смислотворча наснага епітета дуже часто залежить від контексту. Згадаймо
   Шевченкові рядки з поеми «Кавказ»:

   І вам слава, сині гори, Кригою окуті,
   І вам, лицарі великі, Богом не забуті.

   Очевидно, йдеться про лицарів, великих духом, тому-то лексема «великий»
   стає епітетом у цих рядках.

   Епітет часто виявляє надзвичайну смисло- і стильотворчу активність. У
   щільному сполученні з означуваним предметом він створює такі словесні
   формули (часто - зразки смислової поліфонії), які вміщають зерно думки,
   акумульовану енергію, що стає конструктивним чинником. Для епітета в
   українській літературній мові характерна бурхлива еволюція образності,
   наприклад: «А ми, братове, впертовусті спраглі любоправди, на палях
   бездуховності й сваволі нерозукраїнені набираємось терпіння...»
   (В. Коломієць). «Коли це творилося таке горе - люте, голодоморне...» (В.
   Коломієць). Те, що тепер стало узвичаєним, у минулому дозволяли собі лише
   найталановитіші та найсміливіші чародії слова, такі як Т. Шевченко:
   «І небо невмите, і заспані хвилі».

   Часто семантика епітетної конструкції розкривається за допомогою
   порівняння. Тоді її експресивний заряд дуже сильний: «У тому ж темпі, як
   мерзле горить, взялися вдруге лагодити риштовання» (О. Гончар);

   За цими лавами похмурими  Обстану я перед віками,
    І то не в гніві, не в обуренні,  А в певності тривкій, мов камінь  (Г.
   Кочур).

    Семантично значущою є функція епітета при власній назві, що вживається
   переносно, як у М. Рильського: «Гомер наш польовий, славетний Вересай».
    Прикметники, що означають колір, дуже часто створюють епітетні
   конструкції: «Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжевий
   вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум'я хмар» (Г. Тютюнник).
   Вони зокрема, увиразнюються семантично при протиставленні:

   Ярій, душе. Ярій, а не ридай,  У білій стужі серце України.
   А ти шукай - червону тінь калини  на чорних водах - тінь її шукай,
   де жменька нас...   (В. Стус).

   Особливе враження справляє епітетна конструкція оксиморонного характеру
   (що  містить епітети діаметрально протилежного значення), як ось:

   Яка нестерпна рідна чужина,
   Цей погар раю, храм, зазналий скверни!  (В. Стус).

   У романі «Маруся Чурай» Ліна Костенко передала страшенне горе Марусі з
   приводу смерті її матері такими словесними образами:

                                Чвяхкотіла земля
                               у старих постолах,
                                похилилися верби
                              в осінньому шматті.
                       Повезли мою матір на білих волах,
                               неоплакану матір,
                               неоплакану матір.

    Опис вражає правдивістю, хоча насправді верби не мають осіннього шмаття.
    Ось ще деякі зразки словесних образів:

    Неначе цвяшок, в серце вбитий, Оцю Марину я ношу (Т. Шевченко).

    В стременах став, зорить. А кінь гребе  І ловить ніздрями далеку вогкість
   Дону (М. Зеров).

   По залі голос малиновий розливсь, як весняний струмок (М. Драй-Хмара).

   Люблю слова, ще повнодзвонні,  як мед, пахучі та п'янкі, слова, що в
   глибині бездонній пролежали глухі віки (М. Драй-Хмара).

   Але будуть світанкові губи  Цілувати землю молоду (М. Вінграновський).

   Творення словесних образів - це гостре бачення, це прагнення до
   самовираження, це праця думки і для автора, і для читача. Нам судилося
   жити у світі, де переважає слово технічне, інформативне, де панує
   телеекран, що не вимагає напруження ні думки, ні уяви.

   То ж згадаймо Шевченкове «Учітесь, читайте...», то ж згадаймо Франкове
   «Книга - морська глибина», заглиблюймося в художні тексти, любімо художнє
   слово, розкошуймо ним, спілкуймося з ним, пізнаваймо його глибини, його
   живий подих, його таїни, щоб не зубожилося наше духовне життя, що є
   найвищим надбанням людини!

                        СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

    1. Базилевський В. Поезія як мислення:  Творчість Ліни Костенко в
       контексті сучасності//Літературна Україна.  - 1987. - 10 вересня. -
       С.3.

    2. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. - К.: Дніпро, 1990.

    3. Іванова Т.В. Символіка світлотіні у творчості Ліни Костенко// Укр.
       Мовознавство.  - 1991.- Вип. 18.-С. 111-116.

    4. Іванова Т.В. Символіка трьох кольорів у романі “Маруся Чурай” Ліни
       Костенко// Укр.  мовознавство.-К.: Либідь,1992.- Вип.19.- С.65-71.

    5. Зорівчак Р. «Боліти болем слова нашого…» ,Тернопіль, Мандрівець, 2008.

    6. Костенко Л.В.  Вибране.-К.:Дніпро,1989.-559с.

    7. Костенко Л.В.  Маруся Чурай:  Історичний роман в віршах.  -  К.: 
       Радянський письменник,  1979.-188с.

    8. Краснова Л.В. Грані поетичної майстерності Ліни Костенко//Слово і
       час.-1995.-№.7.  -С.45-53.

    9. Мельник М.Р. Топонімічне поле роману Ліни Костенко “Маруся Чурай”//
       Щорічні записки з укр.  мовознавства.  -Одеса,1998.  -Вип.5. 
       -С.63-71.

   10. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії.-К.: Вища школа,1984.-166 с.

   11. Журнал Дивослово. 2000 №3.

   12. Газета Українська мова та література 2000.№11.

   13. Газета Українська мова та література 1997.№48.

   14. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром'як, Ю.І. Ковалів та ін.
       — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 245

   15. Українське слово.  Хрестоматія української літератури та літературної
       критики ХХ ст.  Книга третя.  -.К.:  Рось,  1994.

   Іванова Т.В. Символіка трьох кольорів в романі Ліни Костенко «Маруся
   Чурай».// Укр.мовозн.-К.:Либідь,1992.-Вип.19.-С.65.

   Толковая Библия.- С.27.

   2